Десять років ця історія не виходила їй з голови. Врешті-решт, Катаріна Мартін-Віролайнен виклала у книзі те, що пережила її бабуся Юлія. Історія, яку покладено в основу роману «Тиша в Ной-Ландау»*, опублікованого у 2021-му році, починається в Ной-Карлсрує, колишній німецькій колонії, що розташована на північний схід від Одеси. Я супроводжую авторку у це місце в Україні. Там ми говоримо про життя людей, для яких Ной-Карлсрує був домом до 1944-го року; про кропітку пошукову роботу і потребу у перервах від писання. КатарінаМартін-Віролайнен, авторка з російських німців, також описує, як це — вперше стояти там, де вона провела два роки подумки.
Про що йдеться у твоєму романі?
Катаріна Мартін-Віролайнен: Роман розповідає про німецьку дівчинку з Причорномор’я, яку вермахтом разом з матір’ю і чотирма сестрами було насильно переселено з батьківщини на півдні України до Німеччини. Після закінчення Другої світової війни родину «репатріювала» радянська армія. Однак репатрійовані не повернулися на батьківщину на Чорному морі, їх вивозили у спецпоселення в Казахстані, де вони змушені були виживати у надзвичайно важких умовах і працювати на примусових роботах. Лише через кілька десятиліть жінкам дозволили повернутися до Німеччини як пізнім переселенкам.
Коли ти вирішила описати цю історію у романі?
Катаріна Мартін-Віролайнен: Я виношувала у собі цю історію впродовж десяти років. Після того, як люди, доля яких стала основою для мого роману, померли, я знову почала задумуватися про те, що було б, якби все склалося інакше? Спочатку я зробила з цього коротеньку розповідь. Коли її опублікували, мені зателефонувала моя подруга і сказала: «Ти повинна зробити більше з цього, це матеріал для роману».
Як довго Ти працювала над романом?
Катаріна Мартін-Віролайнен: Загалом я працювала над написанням роману впродовж двох років. Розмова з моєю подругою була у січні 2019-го року. Тоді саме виходила друком моя перша книга. Я, власне, не хотіла одразу починати писати щось нове. Пандемія коронавірусу зіграла велику роль у тому, щоб справа просувалася доволі швидко. Якби я тоді жила своїм звичайним життям, з усіма поїздками і проєктами — напевно, це зайняло б більше часу, адже я, мушу зізнатися, спочатку дуже недооцінила, скільки зусиль це потребувало.
Що зайняло найбільше часу під час написання книги?
Катаріна Мартін-Віролайнен: Написати роман — це дещо інше, ніж написати коротку розповідь. У короткій розповіді завжди можна трохи стиснути і швидко змінити хід подій. У романі ж Ти можеш місяцями працювати над одним розділом, і коли він вже готовий, Ти можеш вже навіть не пам’ятати, що хотіла сказати і чи все логічно. Я маю на увазі таку інформацію, як історичні відомості, або хто, що і коли сказав. Потрібно завжди зважати на це. Однак найбільше часу в мене зайняло інше: коли я почала писати, я швидко зрозуміла, що мені бракує знань. У мене були лише деякі нотатки з розмови, в якій бабуся Юлія розповіла мені цю історію. Мені було важливо, щоб моя книга лишалася достовірною і щоб її розуміли не лише російські німці. Тому мені довелося провести велику пошукову роботу.
Яку тему довелося вивчати довше?
Катаріна Мартін-Віролайнен: Особливо складно було дослідити переселення з України через Вартеґау до Німеччини у 1944-му році. Розповіді очевидців та інформація в інтернеті були іноді суперечливими. Спочатку мені було справді важко відшукати правдивий матеріал. Я намагалася дізнатися якомога більше деталей: як довго німці з Чорноморського регіону були у дорозі? Якими були умови у тимчасових таборах? Дуже допомогло Історичне дослідницьке товариство німців з Росії, це справжня скарбниця знань. Унікальні книги я також знаходила серед матеріалів об’єднання «Земляцтва німців з Росії». Крім того, мені дуже допомогла виставка про німців Причорномор’я у Музеї історії культури російських німців у Детмольді. Також я вивчала лінії фронту, наприклад, як просувався вермахт чи куди саме прибули німці з півдня України. Так, через інтернет я знайшла чоловіка, який живе там, де моя героїня та її сім’я опинилися наприкінці війни. Він займається історією регіону і детально описує у своєму блозі останні дні війни.
Що зі знайденого матеріалу найбільше запам’яталося тобі?
Катаріна Мартін-Віролайнен: 1944-й рік. Люди тижнями йшли, нерідко під градом бомб, повністю розбитими дорогами. Їхні вози перекидалися, коні і люди застрягали по стегна у багнюці, було мокро, холодно. У дорозі німці Причорномор’я часто змушені були розкладати табір просто на узбіччі. Вони не мали змоги помитися, були брудні, у них була діарея та багато інших хвороб. Діти масово помирали. Про це рідко говорять. Це були муки для людей. Переселення до Рейху було жахливим, і донині немає даних про те, скільки людей загинуло насправді. Але і вибору у них не було, люди не могли залишитися у своїх селах. Їх презирливо називали «фольксдойче»(етнічні німці — прим.пер). Вони були налякані німецькими окупантами, які сказали, що йде наступ радянської армії. Їм пообіцяли, що їх заберуть додому до інших німців.
Як ти вирішувала, що зі знайденого матеріалу потрапить до роману?
Катаріна Мартін-Віролайнен: Насправді, багато чого не потрапило до роману, бо у мене було так багато матеріалу, що, здавалося, можна написати книгу з історії. Але я не хотіла цього, і це було для мене великим викликом. Книга мала бути художньою, але все ж інформативною. Водночас я не хотіла перенавантажувати читачів. Ось чому я описала лише основне, аби можна було зрозуміти історію. Не більше. Таким чином я намагаюся викликати інтерес до певних тем, а хто захоче дізнатися більше історичної інформації, зможе самостійно це зробити.
Яким було переселення у випадку сім’ї німців Причорномор’я, про яку йдеться у твоєму романі?
Катаріна Мартін-Віролайнен: Їм дали 24 години на збори, а взяти з собою вони могли лише те, що помістилося на віз. Бабуся Юлія, якій тоді було десять років, розповіла нам, що її мама і бабуся всю ніч патрали курей і готували їжу. А ще вони взяли з собою корову. Бабуся Юлія, її мати, і п’ять сестер були переселені у той час. Наймолодшій сестрі тоді було лише три роки. Вона народилася у 1941-му році, коли батько вже був розстріляний НКВС. Старша сестра була на останніх місяцях вагітності. Дідуся-німця забрали, донині його вважають зниклим безвісти. Бабуся була українкою і лишилася у селі. Мабуть, їй було важко відпустити єдину доньку з шістьма онучками. Вони більше так ніколи й не побачилися. Далі вони разом з усіма односельцями вирушили на захід, до окупованої Польщі. Звідти їх залізницею повезли до Німеччини.
Написання якої частини роману було для тебе емоційно найважчим?
Катаріна Мартін-Віролайнен: Момент, коли жінка у поїзді, що прямував до Німеччини, народжувала немовля. Я не знала подробиць, лише знала, що вона була в поїзді, який бомбили. Коли я писала, я намагалася собі уявити це. Я сама мати двох дітей, і навіть у лікарні мені було дуже важко. Тоді я собі уявила, як це — народжувати у переповненому поїзді під обстрілом? Я не раз припиняла писати, бо відчувала, що це вбиває мене. Ще було дуже важко описувати момент, коли вагони були в полум’ї, а люди кричали і горіли, тому що двері були зачинені. А ти щойно народила дитину і мусиш якось врятувати немовля і сама вибратися з поїзда. Це було надзвичайно напружено. Маргарет, головна героїня мого роману, з останніх сил здолала цю ситуацію, все ж їй та її сім’ї вдалося вибратися з вагона.
Які емоції ти переживала?
Катаріна Мартін-Віролайнен: Велику частину того, що я описувала, я ніби сама проживала. Я ніби злилася з тими людьми. Іноді я прокидалася вночі і не знала, хто я і де — так мене це торкало. В особливо напружені моменти я казала собі: я просто сиджу перед ноутбуком, я просто спостерігач і я не в змозі їм допомогти. І це дуже важко; певно, саме так почувалися героїні мого роману усе життя. Вони нічого не могли змінити. Їх розтоптували, принижували, їхні близькі вмирали у них на руках, а вони нічого не могли зробити. Ось чому моя героїня вночі завжди подумки втікає до свого будинку в Ной-Ландау.
Як склалася доля родини бабусі Юлії після закінчення війни?
Катаріна Мартін-Віролайнен: Влітку 1945-го року її родина жила в Бранденбурзі в одного пастора. Прийшли радянські солдати і погнали їх на станцію. Їм сказали: «Повертаємося назад, на батьківщину». Але замість півдня України вони наприкінці осені прибули в Архангельську область. Там, у лютий мороз, вони працювали на лісоповалі, бабуся Юлія теж. Це було спецпоселення для депортованих та репатрійованих російських німців. Слід пам’ятати, що їх привезли з Німеччини, а тому вважали тричі зрадниками, їх зневажали. Завжди, коли бабуся Юлія розповідала мені про той час, вираз її обличчя був таким, ніби вона дивилася прямісінько у пекло. Лише після смерті Сталіна і скасування спецкомендатур вона з родиною у 1956-му році змогла переїхати в Узбекистан, однак назад в Україну їм повернутися не дозволили.
Завжди, коли бабуся Юлія розповідала мені про той час, вираз її обличчя був таким, ніби вона дивилася прямісінько у пекло.
Катаріна Мартін-Віролайнен
Що ти відчуваєш зараз, стоячи на тому місці, куди героїні твого роману та їхні прототипи прагнули все своє життя?
Катаріна Мартін-Віролайнен: Було дуже моторошно, коли ми сюди приїхали. Фотографій Ной-Карлсрує я не мала. І коли я писала роман, мені доводилося уявляти, як там усе було. Я опиралася на розповіді очевидців та спогади з мого дитинства. Наприклад, відчуття, коли я в дитинстві ходила босоніж по траві у Карелії. Зараз це може звучати божевільно, але я відчувала, ніби я тут була вже раніше. Я впізнавала речі, яких ніколи не бачила, але які описала у своїй книзі. Коли бабуся Юлія прочитала мою книжку, вона подзвонила мені і запитала: «Катю, звідки ти знаєш, що в моєму дитинстві все так і було?»
Що тебе особливо вразило в Ной-Карлсрує?
Катаріна Мартін-Віролайнен: Там панує неймовірна тиша. У мене на очах з’явилися сльози. Книга тому й називається «Тиша в Ной-Ландау». Ця тиша на березі річки була тим першим образом, який з’явився у мене, коли я почала писати роман. Мені ніхто про це не розповідав, але тут так само тихо і спокійно, як я собі це і уявляла.
Катаріна Мартін-Віролайнен народилася в Петрозаводську у 1986-му році, її дитинство минуло у Карелії. У 1997-му році вона разом зі своїми батьками і молодшим братом переїхала до Німеччини як пізня переселенка. З 1998-го року живе в Баден-Вюртемберзі, має німецьке, російське та фінське коріння. Дослідження історії власної сім’ї та долі інших пізніх переселенців з Росії є основним напрямком її літературно-культурної діяльності. Впродовж багатьох років Катаріна Мартін-Віролайнен працювала позаштатним журналісткою та кураторкою дитячих та молодіжних проєктів у напрямках танцю та театру, а також культури, історії та літератури російських німців. За свій дебютний роман «Im letzten Atemzug»,** що вийшов друком у видавництві «ostbooks Verlag» в 2019-му році, Катаріна Мартін-Віролайнен отримала премію культури російських німців федеральної землі Баден-Вюртемберґ 2020 за досягнення і видатні заслуги у галузі літератури.
З німецької переклала Юлія Сайдель.
* Роман виданий німецькою мовою під назвою «Die Stille bei Neu-Landau».
** Книга вийшла друком також у російському перекладі під назвою «На последнем дыхании».
