Волинь… завжди мова йшла тільки про неї. Годинами вони сиділи на кухні при слабкому світлі і розповідали історії з їхньої Батьківщини Волині, що на заході України. Можливо, ми любимо речі та людей ще сильніше, коли їх силоміць у нас забирають. У будь-якому випадку мої дідусь та бабуся до останнього подиху схилялися перед Волинню, як перед рідною матір’ю. Попри їхню безмежну любов до Батьківщини, їм не дозволяли повернутися до неї, навіть тоді, коли їхня їхня мачуха Казахстан закривала очі на те, що вони голодували та мерзли. Минуло 85 років відтоді, як моїх дідуся та бабусю депортували з України і ось я нарешті попри застереження мого батька, що від Товіне, певно, нічого не залишилося, вирішила побачити село, яке було причиною безмежної туги моїх дідуся та бабусі за Батьківщиною.
Не маючи жодних очікувань, я вирушила в дорогу до місця на заході України, яке нібито не повинно більше існувати. Будинки виглядають мені до болю знайомими, що ближче ми наближаємося до Товине. Ці одноповерхові білі будинки з синіми або зеленими дерев’яними підвіконнями з різьби. Веранда з дерева, половина якої зазвичай засклена. Так само виглядали будинки в селі моїх дідуся та бабусі в Казахстані. У 1936 році їх туди депортували. Все це через те, що вони були німцями і жили занадто близько до західного кордону Радянського Союзу, тобто занадто близько до нацистської Німеччини, війна з якою вже ось-ось мала вибухнути.
Сьогодні я їду до місця, де колись жив мій дідусь Райнхольд Петер зі своєю першою дружиною-українкою Ольгою та чотирма дітьми, яким ніколи не судилося стати дорослими у Казахстані. Для цього їм бракували їжа, тепло та життєва сила. Дівоче прізвище його дружини Ольги було Бондарчук. Мій тато каже, що в сусідньому селі Сергіївка все ще можуть жити її родичі. Прибувши на місце, я почала розпитувати про це в першому ж будинку. Тут живе Галина, Галина Бондарчук, яка є родичкою дружини мого дідуся.
В будинок завітав її сусід і почав розповідати нам про Товине. За його словами, це була німецька колонія. Він здивував мене, сказавши, що там все ще стоять п’ять будинків. Згодом вони направили нас до Віри, яка живе в кінці села. Вона є дочкою брата Ольги Бондарчук. Віра повинна була знати мого дідуся. Він був тут наприкінці шістдесятих років, щоб відвідати сім’ю своєї дружини. Сюди він приїхав, однак, без неї. У 1944 Ольга померла у Казахстані від тифу.
Віра була спочатку дуже стриманою. Ніхто з сім‘ї Петер не приїжджав до Сергіївки впродовж більше 50 років. Загалом з того часу не було в селі вже ніяких німців. Вони ж пам’ятають, однак, мого дідуся, а тому запросили нас до свого дому. Там вона показала мені фотографії, на яких я впізнала своїх родичів. До 1980 року вона підтримувала зв’язок з родичами з Казахстану. Самій Вірі вже десь теж приблизно 80 років. Вона розповіла мені про свого батька, який відвідав мого дідуся в 1970-х роках в Казахстані. Разом вони співали пісні німецькою. Про це мені часто розповідав мій батько.
Коли Віра говорить про мого дідуся та нашу сім’ю, вона називає їх “Петрови”. Вона також знає, де стояв будинок мого дідуся в Товине. На тому місці, однак, все вже поросло, а тому побачити нічого не вдалося. Я все ж хочу побачити Товине. Сусідка Світлана хоче показати нам дорогу. Вона сіла в нашу автівку і через декілька хвилин по дорозі, яка більше нагадує поле, а не дорогу, ми прибули до колишньої німецької колонії. В деяких будинках, які розкидані між деревами та полями, навіть живуть люди. Світлана показала мені земельну ділянку, на якій стояв будинок Василя Бондарчука, брата першої жінки мого дідуся, якого він часто відвідував.
Навпроти я впізнала покинутий будинок німецьких колоністів, які оселилися тут близько 1860 року. Я хочу розглянути його поближче, щоб уявити, як мій дідусь міг тоді відвідувати тут когось. Це знову такий будинок, який мені знайомий ще з Казахстану, де депортовані жителі Волині побудували свої оселі у стилі, який був звичайним на їхній батьківщині.
«Дідусю, ти бачив усі ці будинки, поля, цей ліс позаду» — думала я, добираючись до будинку через високу траву. Тут всі ще знать твоє ім’я. За словами Світлани, ваша родина, Петрови, ніби продовжувала тут жити. Я беру з собою трішки землі, землі, в якій ти ліпше хотів би бути похованим, аніж у степу Казахстану. Я хотіла б залишитися трішки довше. Це місце таїть в собі щось мирне, знайоме, однак я мушу йти далі.
Мій тато казав, що від Товине нічого не залишилося. Однак тут я знайшла цілий світ — Волинь, яка назавжди залишиться Батьківщино для моїх бабусі та дідуся. Вони взяли її з собою до Казахстану. У кожній їхній думці, кожному жесті, кожному слові відчувався тісний зв’язок з їхньою Батьківщиною. З місця, за яким вони так тужили, майже непомітно утворилося ціле життя, яке трималося на мотузці з надії та туги. Свою ж Волинь вони обережно помістили у свої серця і міцно тримали її обома руками до останнього свого подиху.
У короткому відео я підсумувала свої враження від цієї особливої подорожі.
Це відео було відзняте в липні 2021 р. У Сергіївці, що на Житомирщині, та в колишній німецької колонії Товине на заході України: я, німкеня з Казахстану, вперше відвідую Товине, батьківщину мого дідуся. Він та його родина, а також багато інших мешканців Товине були депортовані до Казахстану (Островноє / Зеліноград) у 1936 році. Більшість з них були німцями, деякі також мали українське або польське коріння.
З німецької переклала Лілія Гудзюк.
